Значимість патогенетичного підходу та обсягу реостеосинтезу в лікуванні порушень консолідації переломів діафіза кісток гомілки.

Abstract

Резюме. Мета дослідження: шляхом порівняльного аналізу визначити ступінь впливу обсягу й методів реостеосинтезу на строки відновлення працездатності та результативність оперативного лікування порушень зрощення переломів великогомілкової кістки. Матеріали та методи. За період 2008–2013 рр. в Ортопедо-травматологічному центрі Київської обласної клінічної лікарні № 1 проходили оперативне лікування 143 пацієнти з порушеннями зрощення кісток гомілки. Визначали системні чинники порушень зрощення, проводили комплексне патогенетичне оперативне лікування. Результати лікування оцінювали якісно й за часом відновлення працездатності. Порівнювали групи пацієнтів, що відрізнялися за обсягом проведення реостеосинтезу. Результати. При контрольному обстеженні пацієнтів у строк 12 місяців після реостеосинтезу в 131 пацієнта відзначений позитивний результат зрощення перелому. У 5 пацієнтів були ускладнення, загострення пост-травматичного остеомієліту. У 7 пацієнтів проводили повторні оперативні втручання. При оцінці результатів лікування за модифікованою шкалою Neer — Grantham — Shelton не виявлено статистично значущої відмінності в групах, що відрізнялися за обсягом і методами реостеосинтезу (p = 0,997). При оцінці термінів лікування відзначили статистично незначущі розбіжності (р = 0,631) в скороченні періоду відновлення працездатності при використанні комбінації методів реостеосинтезу із застосуванням кісткової пластики й методів стимуляції остеогенезу й ангіогенезу.